"Магістраль життя"

Вийшла друком нова збірка поезії Стефанії ПАХОЛЬЧУК

Тільки нещодавно своє День народження відсвяткувала лаборант ЛВДС-1К Стефанія ПАХОЛЬЧУК. Безумовно, одним із найприємніших подарунків для неї стало п'яте ювілейне зібрання поезій, приурочене до 35-річниці ДП "ПрикарпатЗахідтранс", - "Магістраль життя". У ньому, окрім творів, які вже встигли полюбитися читачам, світ уперше побачили нові вірші.

Варто зазначити, що ексклюзивність та унікальність цього зібрання полягає в тому, що Стефанія Григорівна вперше подає тут свою розгорнуту автобіографію. Це - нарис життя людини в колективі однодумців, нарис із життя підприємства, якому віддано найкращі роки. Отож, починаючи з цього числа, "Вісник…" публікує окремі глави книги.

А чи красуня?

…Перед очима - дорогі й близькі пейзажі рідного Тернопілля. Мальовничі пагорби, ліси та скелі плавно переходять у широкі, урожайні поля. На тому чорноземі, місцями перемішаному з глиною, родить усе, навіть теплолюбиві культури - виноград, перець, баклажани, кавуни, дині. Це справді благословенний куточок землі небувалої краси.

Окрасою цієї місцини є річка Збруч з м'якою водичкою, з осокою і вербами на берегах. А понад річкою - луги з різнотрав'ям, з хмелем на вербах, з грушами-дичками і неповторним запахом м'яти, чебрецю, вологи й річкового намулу. До річки тягнуться людські городи, наділені межами. А на горбочках - хати, що туляться до берегів. На лівому березі - скелі, які в дитинстві видавалися горами. З них біжать струмки і водоспадами падають зі скель донизу. Ну, чим не Швейцарія?

У цьому казковому краю, в селі Боришківці Борщівського району, і народилася я 5 вересня 1948 року в сім'ї сільських трудівників. Росла між простими людьми, які були доброзичливі, привітні, ходили до церкви, що вистояла всі часи і ніколи не була зачиненою.

Мати - Павліна Брониславівна Щепковська, проста жінка-селянка, яка звикла працювати на землі, чудово співала і була за своєю натурою доброю людиною. Вона навчила мене любити землю, працювати на ній; премудростей жіночої роботи, вести господарство, терпляче переносити невдачі, досягати мети. У нас не було бабусі, тому я з мамою ходила скрізь - на роботу, до церкви, на репетиції, на толоки. Від неї я почерпнула для себе дуже багато з народної скарбниці: звичаї, обряди, пісні, жарти, гумор, доброзичливість, оцінка добра і зла та все-все, на що така багата душа українського народу. Спасибі Вам, мамо!..

Мій батько Григорій Іванович Щепковський був для мене взірцем у житті. Дипломований дяк (закінчив Станіславську духовну семінарію) і бригадир городньої бригади, а на схилі літ обліковець, окрім української, знав польську, німецьку, російську мови. Він чудово співав, диригував церковним та світським хорами.

З малих літ я була помічницею батькам. Я росла цікавою до всього, що мене оточувало, хотіла все знати і вміти, вчилася робити все сама, - що згодом не раз знадобилося мені в житті. Коли тато захворів, я повністю замінила його в роботі: рубала дрова, носила воду, штукатурила, змурувала кухню на подвір'ї, кошницю на кукурудзу. Сокира, молоток - все слухалося мене, а мама, дивлячись на все це, не раз дивувалася…

Всю свою любов до рідного села пізніше я опишу у вірші: "Йду до села":

Коли мені виповнилося тринадцять років, батька не стало. Тож, щойно закінчила школу, довелося самій заробляти на життя. Я поїхала до родичів у сусідню, Рівненську область, де стала до роботи в селищі Смига Дубенського району на деревообробному комбінаті ім. Кірова. Мені йшов тоді сімнадцятий рік. Спочатку поставили до найважчої роботи, яка вимагала миттєвої реакції і затрат енергії: складати на причіп дрова, які щораз падали - на руки, на ноги. Вся в синцях, але весела й життєрадісна, з піснею на вустах. Бо, коли верстати зупинялися на якусь годину, я співала жінкам різні пісні - народні й сучасні, або які замовляли. За це мене відразу полюбили в цеху. Згодом стала верстатницею, вирізала деталі, виготовляла меблі, паркет. З невеликої заробітної плати я щомісяця висилала гроші для мами в село.

* * *

…У 1964 році вступила до заводського хору (згодом він став народною капелою), яким керував Анатолій Войцеховський. І хоча співала в естрадному ансамблі, та найбільше любила народні пісні. Притихлий, темний зал слухачів, а я на сцені: невеличка на зріст, з виразними очима, не красуня, але цим ніколи не переймалася (всі не можуть бути красивими). Вірила, що хтось загляне в мою душу і роздивиться в ній ту красу, яка не кидається у вічі. Всі називали мене "гуцулочкою", "смерічкою", "черемшиною", "Марічкою". Можливо, то називали пісні, які я виконувала, - але я на ці імена відгукувалася. То була щаслива пора моєї юності.

Як зараз пам'ятаю 8 березня 1966 року. Я на сцені, співаю "Черемшину" і якимсь боковим зором бачу, як різко відчиняються вхідні двері клубу. Тишу тривожить чубатий, чорнявий хлопчисько, якийсь розхристаний і самовпевнений. Він голосно здоровається, а його силоміць садять у крісло, мовляв: "Тихо будь, Стефа співає". Я навіть подумати тоді не могла, що той розхристаний хлопчисько стане моєю долею на все життя.

Це був Леонтій Пахольчук - перший хлопець на селі, заводила й забіяка, який виріс сиротою (батько трагічно загинув, коли Леонтію було всього чотири роки). Сяк-так закінчивши неповну середню школу, із зошитом за халявою, він вступив на навчання до училища механізації (дуже вже любив техніку), що в селі Красне Львівської області, і закінчив його - з червоним дипломом!

Ми познайомилися з ним на танцях. Але, почувши про "репутацію" Леонтія, я довго його оминала. Жили ми у Смизі на одній вулиці - Шевченка. Після танців гурт молоді йшов додому. Мені було найближче, і я, попрощавшись, першою йшла на квартиру. Пахольчук всяко старався звернути на себе мою увагу, заговорити. І, чого гріха таїти, подобався мені таким, яким був: веселим, відважним, красивим. Незчулася, коли почали зупинятися біля хвіртки, розмовляли. Потім Леонтій запропонував пройтися по вулиці, згодом "маршрути" подовшали. А одного разу він перескочив через пліт якогось обійстя і повернувся з цілим оберемком квітів. "Що ти робиш? - кажу йому. - Люди будуть сваритися". На що він голосно розсміявся і сказав: "Це моя хата, я тут живу."

Збігав час. Якось Леонтій запросив на концерт свою матір Ганну Іванівну і сестру Тамару. В клубі підвів мене до них і представив як свою наречену. Вони запросили мене до себе на Святий вечір. У той вечір він освідчився мені. "Стефо, ти б змогла вийти заміж за такого, як я?" Подумавши хвильку, я відповіла: "Змогла б, чому ні?" А він і каже: "Якби ти знала, який я був, ти б зі мною навіть і говорити не хотіла б. Але якби ти знала, яким я буду… Виходь за мене заміж!" І в січні 1967 року я вийшла заміж за Леонтія Петровича Пахольчука.

Що там, за огорожею?

Ми, молоді, не думали й не гадали тоді, що наша доля так зміниться, і ми все своє життя пов'яжемо з новим видом транспорту, який у той час тільки почав зароджуватися.

У 1967 році в смизькому лісі почалося будівництво перекачувальної станції нафтопродуктопроводів. Будівельні роботи велися на вирубаній ділянці лісу, загородженій колючим дротом. Ніхто з односельчан не знав напевне, що там буде, - будова відносилася до секретних і мала кодову назву 5-С. Мені ж довелося "познайомитися" з нею в досить дивний спосіб. Ми збирали в лісі гриби і з цікавості підійшли близько до огорожі. На території метушилися будівельники в гумових чоботях, у спецівках. Мою увагу привернув молодий керівник у великих рибацьких чоботях. З бородою, як у вченого, він видався мені таємничим, як і саме будівництво. Як з'ясувалося пізніше, це був Ростислав Станіславович Чернобай.

Невдовзі станцію збудували. Потрібні були люди для її обслуговування. Спочатку туди влаштувався Леонтій Пахольчук - слюсарем у аварійно-відновлювальний пункт. Потім працював у механічній службі, навчився техніки центрування насосів. На той час це було досить непросто, робилося, можна сказати, вручну. Якраз тоді Леонтій Пахольчук познайомився з молодим інженером Ільдусом Ішмухаметовим. Через багато років їм знову довелося зустрітися. Ільдус Тухватович тоді, пригадавши мого чоловіка, обійняв його, як рідного брата. Керівник компанії із Москви і тоді вже начальник перекачувальної станції, колишній слюсар, - їх поєднав трубопровід.

А тим часом робота на трубопроводі тривала. Мій чоловік постійно хвалив мені свою нову роботу, розповідав про перспективи розвитку трубопровідного транспорту, про його переваги, про те, як добре все на станції продумано. І в 1969 році я прийшла до тодішнього начальника Мирослава Петровича Припасника проситися на роботу. Мене прийняли на посаду кочегара з умовою, що я буду брати активну участь у художній самодіяльності (цю умову я справно виконую і донині).